Урочище Парня

Назва урочища Парня пов'язана чи то з панським маєтком, який там знаходився, чи з давнім поселенням древлян, які жили там, достеменно невідомо. За назвою можна судити, що тут проживали ремісники, які займались виготовленням ободів, коліс для возів (на той час колеса були дерев'яні). Виробництво ободів вимагало майстерності і знання справи. Тому такі майстерні зустрічались досить рідко, а товар користувався великим попитом. Виготовлений в урочищі товар, продавався на ринку в Урочищі Біла, туди його привозили по протоці, що з'єднувала річку Ігорів з річкою Поплави вздовж південної дюни села Біловіжа.

Деревину деяких порід дерев досить легко гнути. Добре гнеться сира, не просушена, а ще краще розпарена деревина. Для виготовлення масивних гнутих виробів заготовки робили з колод чи дощок, розпиляних або розколених вздовж волокон, оскільки в місцях, де волокна спрямовані навскіс і перерізані пилкою, заготовка при згинанні трісне.

Щоб розпарити великі заготовки для ободів коліс, з дощок виготовляли ящик, до одного з торців якого приєднували трубу від пароутворювача, а протилежний торець закривали кришкою. В ящик закладали заготовки, закривали кришкою і пускали пар. Під дією вологи і температури протягом 2-3 год деревина розм'якшувалася і порівняно легко згиналася. Якщо потрібно було зігнути лише кінець деталі (наприклад, лиж), то її розпарювали в киплячій воді. Свіжозрубану деревину добре розігрівали над жаром або під жаром вогнища. Для цього її закопували тільки у пісок, це ми бачимо на прикладі Парні. Розігрівали деревину швидко, щоб не розтріскалась і не обвуглилась заготовка. З цією ж метою її час від часу змочували у воді. При згинанні один кінець виробу добре закріплювали, а до того, що згинався, прикладали зусилля. Якщо треба було згинати на значній довжині і під великим кутом, то до зовнішньої частини деталі щільно прив'язували металеву штабу товщиною 3 - 4 мм, яка згиналася одночасно з деталлю і не давала можливості зовнішнім шарам деревини на згині відколюватись, тобто запобігала ламанню заготовки. Після згинання виріб разом із штабою закріплювали до повного або часткового висихання.

В урочищі Парня є унікальне явище - ставок, який знаходиться вище рівня води у річці Поплави (десь метрів на шість а то більше), якщо дивитись по рівню води у нинішньому каналі.

Особливість цієї водойми в тому, що вона знаходиться на піщаній породі, з червоно-жовтих кварцових пісків. Ці породи мають велику водопроникливість. Тому під дією сили земного тяжіння та власної  ваги вода мала б просочуватись у землю і пробиватись до річки, як це сталося в урочищі Санталовка. З часом ставок висох би і не наповнився б водою.

Розгадка цього явища закладена в розповіді однієї старої відьми, яка проживала в селі Біловіж. Вона перед самою смертю розповідала, що на цій горі зробила велике прокляття.

Мені залишається розповісти вже після смерті відьми, що то за страшне і повчальне прокляття.

Мала вона двох дочок, красивих дівчат. Закохався в старшу із доньок юнак. Відьма була проти, але з любові до рідної дочки згодилася і не перечила зустрічам закоханих. Та йшли роки, а сватів хлопець не засилав. Спочатку було навчання доньки, а потім пішов вчитись і майбутній 'зять'. Ось і навчання закінчилось, пішла дівчина на роботу, а сватів нема. Тільки одного разу прибігає донька вся сльозах, в розпачі. Вона розповіла матері, що її покинув юнак і ніколи він на ній не одружиться. Розлютилась стара відьма, вийшла опівночі на «жовту» гірку, та голосно проголосила своє прокляття на юнака. Заклинає вона його майбутню дружину на смерть. Прокляття своє робить на чистій воді. «Як вода звідси не піде, так щоб і за нього ніхто не пішов». Прокляття настільки було сильним, що відвернула юнака не тільки від людей, а й від її доньки.

Все життя намалась привернути юнакове серце її донька, та нічого не вийшло. Прокляття діяло довгі роки і скільки ще протримається тільки богові відомо.

І стала вода на горі. І нема спокою вже немолодому чоловікові. Не склалася доля і її дочок. В страшних муках помирає стара відьма. Люди споглядають ставок та на рівень води в ньому. А може, вже сохне і перестане діяти прокляття старої відьми.

Хотілось би розповісти ще одну легенду, пов’язану з урочищем Парня. Коли стоїш поряд із дубами на найвищому місці, перед тобою відкривається широка прадолина, колись повноводної річки Поплави, яка рівною поверхнею тягнеться аж до урочища Ярков.

Фото 47. Схід над Ярковом

 По цих нинішніх полях неслись колись об’єднані води річки Рудка та озера Старець. Дивлячись на ширину річкової долини, сформованої весняними водами, можна судити про могутність цієї річки. В одних місцях утворювались великі вири, в інших - широкі плеса. Один з таких великих вирів був утворений якраз навпроти урочища Парня. Люди прозвали його озером. Не збереглась у людській пам’яті назва озера, та легенду, пов’язану із ним, люди розповідають донині.

Жив на пагорбі пан. Він дуже любив рибалити. А коли дізнався, що в озері поселився сом величезних розмірів, то і зовсім втратив спокій. Риба була настільки великою, що ні гуси, а ні качки не плавали на озері, бо тут же попадали у здоровенну пащу сома, яка озброєна по боках багаточисленними, дуже маленькими, але доволі гострими зубами. До пащі в основному попадали зелені жаби, які були ласощами для сома. Лежачи на дні глибокого озера, він прислухався до квакання жаб, тихо підпливав і, роззявивши пащу, стрімко кидався. Ця слабкість до жаб заставляла сома відвідувати річкові затони. Сом не давав нікому спуску. Він топив пропливаючих собак, телят одноліток і висмикував з рук селянок білизну, яку прали на озері. Селяни розповідали панові, що навіть воли боялись пити воду з озера.

Час від часу сом спливав на поверхню і хвостом нагадував про своє існування. Як під час нересту, так і після нього в тихі жаркі дні можна було спостерігати, як випливши на поверхню і повернувшись на бік, він грівся на сонці. Селяни, спостерігаючи за рибиною, чекали на дощ або переміну погоди. Інколи мутна вода після затяжних дощів, підіймала на поверхню води із глибини сома і примушувала його мігрувати до підводних джерел. Після недовгого літнього дощу сом підходив до тимчасових берегових потоків, чим наганяв великого страху на людей. Особливо неспокійним був під час грому і перед початком грози. В цей час він не міг спокійно лежати на дні озера, а випливав на поверхню і плавав на поверхні, ніби шукав наступну жертву. В нічний час створював стільки шуму ніби всі 'дідьки' з річки зібрались в одному місці. Шум настільки був сильним, що важко було його пов’язати з рибою. Частіше за все він виявляв свою присутність характерними сильними ударами  хвоста об воду, створюючи велику хвилю.

Бісовим конем у міфічних розповідях прозвали місцеві жителі сома. Саме на ньому за звичаєм їздить водяний. У деяких місцевостях заборонялось вживати його у їжу. Спійманого сома не можна було бити поблизу берега, говорити непристойні речі, нешанобливо ставитись до нього. Звісно, це все не відносилось до нашої рибини.

Не знаходив  пан спокою, що тільки не придумував, щоб спіймати рибу. Та сом ніби відчував і не брав панової наживки. Для приманки використовувались курі, гуси, жарені горобці, шпаки, ворони, галки, риба та інша живність, але результату не було. І на сам кінець, всяке м'ясо великих і малих шматків. Припливши до приманки, сом хвостом збивав її і відправлявся геть, ніби сміючись з пана.

Прослухав пан, що сомів ловлять ще на вужів і ящірок, серед яких найкращою є мідянка. Наказав пан спіймати і принести мідянок. Із Києва привіз спеціальні сомові гачкі. В одну із місячний ночей пан відправився на рибалку. Чекати прийшлось недовго. Пан почав тягнути сома на поверхню, до човна, рівномірно без підсікань, не спішно перебираючи волосінь двома руками. Сом достатньо стомившись іде до поверхні спокійно, мабуть, гачок знаходиться у самому шлунку. Підтягнувши до поверхні пан намотав на руку снасть і крикнув напарнику, щоб той бив сома обухом сокири по голові. Чи, може, сом зрозумів про неминучість загибелі, чи дуже замахнувся селянин, але після сильного удару хвостом човен розлетівся на щіпки, а рибалки попадали у воду. Після цього ні пана, ні сома ніхто більше не бачив. Ще довго виходила на берег пані, сподіваючись побачити хоч би мертве тіла свого нареченого. Та озеро не віддавало. Проливши немало сліз, вдова проклинає озеро на висихання і на погибель сома. Пройшло немало століть, перш ніж закляття збулося. Зміліла і майже висохла річка Поплави, засохло озеро.

Фото 48. Меліоративний канал по сухому руслі річки Поплави

Тільки весняна повінь зрідка збирала запаси своєї води і заливала великі луки урочища Поплави від урочища Парня майже до урочища Ярков. Весняна повінь, не змогла врятувати річку, а тим більше висохле озеро. Меліоративна техніка на цьому поставила крапку. Русло річки Поплави перетворили в меліоративну канаву, а дно озера - у поле.

Святині глибокого Полісся
Володимир Рожко,
історик-архівіст,
м. Луцьк

ТАМ, ДЕ РОСЛИ ВЕРБОЛОЗИ

Складовою частиною історичної Волині і Полісся була давня Деревлянська земля зі столицею Іскоростень, по тому Овруч. Неподільний до 1920 року Овруцький повіт включав у свої межі прадавні містечка і села: Рокитне, Біловіж, Сновидовичі, Олевськ.
Рокитне свою назву виводить від слова «рокита» – давня місцева назва верболозу, якого багато росло довкола стародавнього села.
Кам’яні знаряддя праці, знайдені в його межах, дають підставу стверджувати присутність тут людини в сиву давнину, одначе писана історія розпочинається в першій половині XVI ст.
Село Рокитне під ім’ям Рокитний, як маєток князя Капустина, згадується 1545 р. в опису Овруцького замку з кількістю приписаних до нього міщан, бояр, селян і землі, а також з переліком повинностей і числом днів, принесених на користь замку. Як маєток княгині Богдани Филоновни Друцької-Горської, що дістався їй від рідного брата Лазаря Филоновича Кмити-Чорнобільського, згадується Рокитне в акті від 17 червня 1595 р. в інвентарі містечка Веледник, складеному з приналежними селами при передачі княгинею Богданою в заставу своєму чоловікові князю Юрію Друцькому-Горському.
В XVI ст. в селі було вибудувано перший храм Успіння Божої Матері. В історичних джерелах – про нього сказано: «Церква Успіння Божої Матері, дерев’яна, невідомо ким і коли побудована. До неї приписана церква Воскресіння Христового, 1784 р., в селі Кисаричі. Церковної землі 60 десятин. Дворів 170, парафіян 1367 душ».
Як і більшість дерев’яних церков тої доби на Поліссі, вона була тризрубна, або триклітна, тобто зроблена з трьох клітей: вівтар, святилище, бабинець. Як правило, тоді дзвіницю будували окремо від храму, була вона з дерева, одного віку з храмом.
Зрозуміло, що селянам побудувати святиню власним коштом було не під силу, отже хтось із відомих князівських чи боярських родин був її фундатором. Згодом 1871 року церква замість ґонти була перекрита бляхою, а 1881 року зверху оббита дошками і пофарбована коштом парафіян.
Можна припустити, що фундатором святині в Рокитному були найперші власники села князі Капустини. З 1581 року село належить Вишневецьким, остання з роду Капустиних княжна Олександра внесла його в ключ поліських маєтків князів Вишневецьких.
Також не виключено, що фундаторами були Панас Трушна або каштелян Київський Гаврило Гойський, який в 1629 році платив за Рокитне від 6 димів та 1 городу.

БІЛОВІЖ: ЗАБУТА СТОРІНКА ІСТОРІЇ

Село Біловіж колишньої Юріївської волости Овруцького повіту розташоване в центрі Деревлянської землі на самому північно-східньому рубежі Волинського князівства біля так званого Чортового лісу, який відділяв землі волинських князів від київських.
Свою назву виводить від Білої Вежі, в якій у X ст. стояла залога воїнів київських князів, що охороняла торговий шлях з Овруча до Давид-Городка. Була вона з білого чи побіленого каменю, як і вежі біля Холма, Кам’янця, Берестя.
Село Біловіж має дуже багате, але забуте минуле. Про його давність, славу і багатство (хутро, мед, віск і ін) промовисто говорить сама земля своїми ще староукраїнськими назвами навколишніх урочищ, як от Тризна, Завишень, Ігорів Брід і інші.
Саме з ім’ям київського князя Ігоря, вбитого древлянами за непомірну данину, і з якими розправилась його дружина (тоді ще не християнка) княгиня Ольга, пов’язана назва Ігорів Брід.
В «Літописі руському» під датою 945 рік читаємо: «Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенальдові вирядилися оружжям і одежею, а ми – голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми». І послухав їх Ігор, пішов у деревляни по данину. І добув він собі ще до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город Київ.
Та коли повертався назад, то роздумав і сказав дружині своїй: «Ідіть ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.
Коли ж почули древляни, що він знову іде, порадилися з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить».
Від тих часів і залишився в Біловіжі Ігорів Брід.
Можливо, що саме княгиня Ольга, жорстоко розправившись з древлянами, і наказала в центрі Деревлянської землі побудувати Білу Вежу і поставити в ній залогу.
Про першу святиню в Біловіжі часів княжої доби не маємо жодних історичних джерел, але що вона була тут, є пряме свідчення. В сучасному храмі Воскресіння Господнього, не відомо ким і коли побудованому, зберігається від попередніх церков Чудотворний образ Божої Матері Біловіжзької. За переказами, цей святий образ часів княгині Ольги-християнки належав одному з її дружинників з Білої Вежі, зрозуміло, теж християнинові. Образ дуже давній, візантійського походження, невеликий за розміром, як надвівтарна храмова ікона, в срібно-визолоченій шаті мистецького карбування в орнаментованому виноградним галуззям кивоті. Божа Мати тримає на лівій руці Ісуса, в обох у них на голові корони.
За історичними джерелами, кожного року 15 липня, в день Покладення Чесної Ризи Божої Матері, до чудотворного образу приходили тисячі прочан з найвіддаленіших околиць. До Першої світової війни в храмі Воскресіння Господнього зберігалася книга записів зцілень хворих біля святого чудотворного образу.
Церква Воскресіння Господнього в Біловіжі – високомистецький твір місцевих будівничих, які вклали в її побудову не лише свої знання і навики, а й саму душу. Споруда тризрубна. Всі три зруби встановлено на одній осі, в плані мають вигляд видовжених прямокутників, середній зруб більший від західнього – бабинця та східнього – вівтаря. Первісна покрівля була з ґонти, в другій половині XIX ст. покрили бляхою. Поруч церкви була й окрема дзвіниця, її ровесниця. Пізніше дзвіницю добудували над бабинцем, тим самим змінивши первісний вигляд храму.
З інвентаризаційних документів справи храму за 1959 рік, що зберігаються в Держархіві Рівненської области, дізнаємося про церковне майно, серед якого є окремі високомистецькі твори переважно місцевих майстрів.

СНОВИДИЧІ В ДЗЕРКАЛІ СТОЛІТЬ

Попередні дослідники виводили дату заснування села Сновидовичі за описом Овруцького замку з 1545 року, однак інші історичні джерела засвідчують, що воно має свої витоки в другій половині XII ст. «Рік річно від 1174 року, – читаємо в них, – Сновидовичі святкують своє парафіяльне свято на честь піднесення Чесного і Оживляючого Хреста».
Цілком імовірно, що поселення, яке отримало свою назву від слів «видіти сон», існувало ще в добу князя Ігоря і Ольги.
Перші його власники, відомі з писемних джерел, були українські православні шляхтичі Немиричі – дуже давній шляхетний рід Полісся. Перші представники того роду були православними християнами – українцями, які будували храми Божі. Пізніше дехто з роду Немиричів стали соціянами, одначе їх потомки частинно знову повернулись до святого українського православ’я.
Можливо, що саме хтось із роду Немиричів був серед фундаторів храму Воздвиження Чесного Хреста.
В первісному плані церква була тризрубна, з окремою дзвіницею. Лише в другій половині XIX ст. під час реконструкції храму було зроблено ряд надбудов в московсько-суздальському стилі, зокрема дзвіницю, невеликі бані, які змінили її первісний природній вигляд.
Проте святиня завжди зберігала всі ознаки українського Божого храму: прикрашена вишитими й тканими рушниками, обрусами, килимами, на іконах стрічки, квіти.
В Держархіві Волинської области зберігається ціла низка документальних та історичних джерел про парафіяльне церковне життя в Сновидовичах Сарненського повіту Волинського воєводства 20-30-х років минулого століття, коли західня Волинь і Полісся були окуповані поверсальською Польщею.
Настоятелем храму Чесного Хреста Господнього був тоді відомий український священик-патріот о. Данило Штуль, який повністю українізував церковні Богослужіння, а церковний хор під орудою Іова Столярука зачаровував вірних рідного і навколишніх сіл своїми піснеспівами.
Одне з історичних джерел повідомляє про відпуст 2 липня ст. стилю 1935 року, що його зробили парафіяни храму Чесного Хреста Господнього до Чудотворного образу Божої Матері Біловіжзької: «Біловіжці постановили на вічні часи зробити в себе відпуст 15 липня за н. стилем на честь і хвалу Покладення Чесної Ризи Богоматері. Старенький 80-літній настоятель біловіжзької парафії о. Павло Данькевич зі сльозами на очах дякува о. Данилові Штулю і всім прибулим. Хор церкви с. Сновидовичі під керівництвом Іова Столярука співав українською мовою».

ХОДІТЬ, ПОКИ МАЄТЕ СВІТЛО

Святині, які з ласки Божої вціліли в жорстокі часи руйнувань, маємо не лише шанувати, а й широко та правдиво інформувати про них, щоб виховувати молодь у любові до Бога, України, до святощів рідної землі.
Від Миколи Івановича Лемківського, голови сільради в Біловіжі, дізнався, що чудотворну ікону Божої Матері Біловіжзької якось дуже дивно було викрадено нещодавно з церкви і... раптово знайдено.
Надто часто в Україні почали зникати ікони, мощі наших святих, давні богослужбові книги, інші предмети сакрального мистецтва… Нерідко потім вони опиняються в Москві. Чудотворну ікону Божої Матері Біловіжзької не встигли туди довезти, на щастя, її перехопили в сусідньому селі...
Від національної ідеї рідної церкви 20-30-х років о. Данила Штуля та його парафіян у храмі, що опинився в руках Московського патріярхату, не лишилося й сліду. Так само в Олевську в храмі св. Миколая не знайшов я духу, який має бути в українській православній святині. Молодий «помощник батюшки» – неввічливо повчав мене: «Здесь нельзя нічего фотографировать»… Одначе я зфотографував давній хрест у фундаменті храму, дзвіницю, сам храм і, обтяжений важкими думками, прямую до римо-католицького костелу на другім боці площі. І як же я був здивований: тут іде служба Божа українською мовою. А православна святиня окупована чужиною. І назви вулиць стародавнього селища продовжують кричати до перехожих іменами московських катів.
Але радію, що поки маю світло життя, іду в мандри відкривати нашу неповторну духовну спадщину, щоб більшало число тих, хто її оберігатиме.

 СВЯТО-ВОСКРЕСЕНСЬКА ЦЕРКВА

Територія нинішнього села являла собою піщані гори-дюни, між якими були майже непрохідні болота. В центрі, на великому острові Парня, було інше поселення із значним підвищенням на правому березі річки Ігорів. На сьогоднішній день на цьому підвищенні знаходиться Свято-Воскресенська церква з чудотворною Ченстохівською іконою.  За переказами, ця ікона написана самим апостолом Лукою в Єрусалимі. До Константинополя її принесла цариця Єлена, коли вона ходила в Єрусалим для поклоніння святим місцям християнським. Там вона по божій милості отримала частинку животворящого Хреста Господнього. Ця знаменна подія відбулася у 326 році 6 березня за старим стилем. На Україну цю ікону приносить засновник міста Львова -  князь Лев. З великими почестями вона займає місце в Белзському замку у православному храмі. У цьому храмі ікона прославилась багатьма чудотворними проявами в лікуванні хворих.

Після захоплення західних земель польськими військами, чудотворна ікона переходить до правителя царства польського Владислава, князя Опольського. Ікона була поміщена у придворну князівську церкву аж до нападу татар на замок Белз. Після довгої облоги замку татарами Владислав наказав виставити ікону на замкові мури. Під час одного з наступів загарбників, у чудотворну ікону потрапила стріла. З пораненої руки потекла кров, яку видно і донині. Після поранення на татар був посланий морок, від якого татарське військо масово почало гинути. Невелика частина війська зняла облогу і швидко повернулась додому.

Після чудесної перемоги, Владислав у сновидінні чує голос Пресвятої Богородиці, що наказує йому перенести ікону на Ясну гору Ченстохівську, яка в подальшому і отримала назву Ченстохівська чудотворна ікона від чудес Богоматері. Князь збудував там монастир, переніс в нього святу ікону і віддав на зберігання католицьким монахам.

Через кілька років на монастир нападають гусити, які пограбували монастир і хотіли вивезти чудотворну ікону. Чудесний образ був винесений із храму, в якому зберігався і піднесений до воза, на якому мали везти ікону. Але силою божественного духа коні не могли зрушити з місця. Це привело гуситів у великий гнів. Один з воїнів скинув Богоматір із воза на землю, а інший мечем вдарив у святий  образ. Божий гнів миттєво проявився на воїнах. Перший, що скинув ікону, був розірваний на частини, в другого миттєво відсохла рука, інші з невідомих причин померли на місці або осліпли.

Під час Вітчизняної війни 1812 року, російські війська захопили Ченстохівську обитель і настоятель з монахами піднесли генералу Сакену список з Ченстохівської чудотворної ікони. У подальшому цей святий лік був подарований російському імператору Олександру І. Ікона була вставлена в новий кіот і прикрашена дорогою ризою з дорогоцінного каміння, її встановили у Петербурзькому Казанському соборі.

Як ікона потрапила до Біловіжської Свято-Воскресенської церкви, ніхто не знає. Перебуваючи в храмі, Богоматір і далі є заступницею прихожан. За більш як двохсотлітню історію Свято-Воскресенської церкви вона не раз проявляла чудеса зцілювання хворих.

У народні переказують, що коли поляки приїхали забирати ікону і зайшли в церкву, то відбулося диво: ікона зникла. Здивування було настільки великим, що поляки повірили в боже провидіння. Весь люд, що зібрався на проводи Ченстохівської ікони Богоматері впав на коліна і почав благати пробачення, що вони добровільно віддають її з свого храму. Після проведеного молебню віруючі побачили у кроні величезної липи, яка росла з північної сторони церкві, ікону Богородиці. З піснями і молитвами ікону повернули до храму, де вона знаходиться до цього часу.